Люди верещать. Клаксони гудуть, у пари машин заходиться ревінням протиугінна сигналізація. Він чує запахи бензину, горілої гуми, розплавленої пластмаси.

— Холлі. Холлі. Послухай мене.

Вона дивиться, але чи вона слухає? Цього він не знає, а часу нема.

— Я кохав її, але ти не смієш нікому про це казати. Ти не смієш нікому казати про те, що я її кохав. Можливо, пізніше, але не тепер. Ти розумієш?

Вона киває.

— Мені потрібен номер твого мобільного. І можливо, мені будеш потрібна ти.

Його холодний розум сподівається, що цього не знадобиться, що будинок у Цукрових Пригірках буде порожнім сьогодні після полудня, але йому не віриться, що так буде. Мати й дядько Холлі змушені будуть звідти поїхати, принаймні на якийсь час, але Шарлотта не захоче, щоб її дочка їхала разом з ним. Бо Холлі має психічні проблеми. Холлі вразлива. Ходжес загадується — скільки в неї траплялося нервових зривів, і чи були спроби самогубства. Ці думки падаючими зірками проносяться в його голові, ось щойно зблиснула, і тут же погасла. У нього нема часу на вразливий психічний стан Холлі.

— Коли твоя мати з дядьком поїдуть до поліцейського відділку, скажи їм, що тобі ніхто не потрібен, щоб залишався з тобою. Скажи їм, що тобі самій буде добре. Ти зможеш це зробити?

Вона киває, хоча майже напевне не має поняття, що він зараз каже.

— Хтось тобі зателефонує. Це можу бути я, або це може бути один юнак на ім’я Джером. Джером. Ти в змозі запам’ятати це ім’я?

Вона киває, потім відкриває сумочку й дістає чохол для окулярів.

«Нема з цього діла, — думає Ходжес. — Вікна світяться, але вдома нікого нема». Проте він все одно мусить спробувати. Він хапає її за плечі.

— Холлі, я хочу впіймати парубка, який це зробив. Я хочу змусити його за це заплатити. Ти мені допоможеш?

Вона киває. Жодного виразу на її обличчі.

— Тоді скажи це. Скажи, що ти мені допоможеш.

Вона мовчить. Натомість дістає з чохла окуляри й саджає їх собі на носа, немов нема на вулиці ніякого палаючого автомобіля і руки Джейні в риштаку. Немов тут не кричать люди й звуку сирени, що наближається, теж нема. Немов це просто звичайний день десь на пляжі.

Він її легко струшує.

Мені потрібен номер твого мобільного.

Холлі киває на згоду, але не каже нічого. Вона заклацує свою сумочку й знову відвертається до палаючого автомобіля. Найбільший з усіх, які він бодай колись відчував, відчай затоплює Ходжеса, вируючи йому в череві й розбризкуючи геть думки, що були — в проміжку тридцяти-сорока секунд — абсолютно ясними.

З-за рогу вигрібає тітка Шарлотта з волоссям — яке загалом чорне, але сиве біля коріння — розметеним позаду неї. Слідом і дядько Генрі. Його одутле обличчя хворобливо бліде, якщо не рахувати червоних клоунських плям високо на щоках.

— Шарлі, стій! — кричить дядько Генрі. — Здається, в мене інфаркт!

Його сестра не звертає уваги. Вона хапає за лікоть Холлі, рвучко її розвертає і відчайдушно обнімає, вминаючи доволі значного носа Холлі собі між грудей.

— НЕ ДИВИСЯ! — волає Шарлотта, дивлячись сама. — НЕ ДИВИСЯ, ЛЮБОНЬКО. НЕ ДИВИСЯ НА ЦЕ!

— Я ледь можу дихати, — оголошує дядько Генрі. Він сідає на бордюр, похиливши голову. — Господи, сподіваюся, я не помираю.

Ще сирени приєдналися до першої. Люди почали пробиратися вперед, щоби зблизька подивитись на палаючі на вулиці рештки машини. Пара з них вже фотографують своїми мобільними телефонами.

Ходжес думає: «Достатньо вибухівки, щоб підірвати машину. Скільки в нього її ще залишилося?»

Тітка Шарлотта все ще тримає Холлі мертвою хваткою, волаючи їй, щоб не дивилася. Холлі не пручається, щоб вирватись, але простягає позаду себе одну руку. У ній щось є. Хоча він і думає, що це, мабуть, пуста надія, Ходжес сподівається, що там може бути щось для нього. Він бере те, що вона тримає в кулаку. Це чохол, в якому лежали її окуляри. Там витіснено золотом її ім’я й адресу.

І номер телефону там є також.

— 22 —

Ходжес дістає з внутрішньої кишені піджака «Нокію» і розкриває телефон з усвідомленням того, що, якби не ніжне кепкування Джейні, той зараз був би вже купкою розплавленої пластмаси й шиплячих дротів у бардачку його спеченої «Тойоти».

Він викликає швидкісним набором Джерома, молячись, щоб хлопець відповів, і той відповідає.

— Містере Ходжес? Білле? Здається, ми зараз почули якийсь великий вибу…

— Замовкни, Джероме. Просто слухай.

Він іде вперед по всіяному склом тротуару. Сирени вже ближче, скоро вони вже будуть тут, і все що йому лишається, — діяти суто за інтуїцією. Тобто, якщо його підсвідомість уже працює, поєднуючи розрізнені кінці. Таке бувало раніше: не завдяки «Креглисту»[283] він заробив усі ті відзнаки від департаменту поліції.

— Слухаю, — каже Джером.

— Ти нічого не знаєш про справу Міського Центру. Ти нічого не знаєш ні про Олівію Трелоні, ні про Джейні Паттерсон.

Зрозуміло, що вони втрьох були вечеряли в «ДеМазіо», але він не думає, що копи швидко просунуться аж так далеко, якщо взагалі бодай колись.

— Я нічогісінько не знаю, — каже Джером. У його голосі нема ні вагань, ні недовіри. — Хто питатиме? Поліція?

— Можливо, пізніше. Першими будуть твої батьки. Бо той вибух, який ви чули, то була моя машина. З Джейні за кермом. Ми помінялися в останню хвилину. Вона… її більше нема.

— Боже, Білле, вам треба розповісти копам! Вашому старому напарнику!

Ходжес згадує, як вона тоді сказала: «Він наш. На це у нас з тобою так само не буде різниці в поглядах, правильно?»

«Правильно, — думає він. — Так само нема різниці в поглядах, Джейні».

— Поки ще ні. Якраз зараз я починаю це розкручувати й мені потрібна твоя допомога. Цей той паскудник її убив, я хочу вхопити його за сраку, і я його дістану. Ти допоможеш?

— Так.

Жодного: «А в які неприємності я можу потрапити?» Жодного: «Це може повністю перебити мені Гарвард». Жодного: «Не втягуйте мене в це». Просто: «Так». Господи, благослови Джерома Робінсона.

— Тобі треба зайти на «Блакитну Парасольку Деббі» під моїм іменем і послати тому парубку, який це зробив, повідомлення. Ти пам’ятаєш мій користувацький нік?

— Йо. Kermitfrog19. Зачекайте, я зараз візьму па…

— Нема часу. Просто запам’ятай суть повідомлення. Але не посилай його ще принаймні годину. Він мусить зрозуміти, що я послав його не до того, як стався вибух. Він мусить дізнатися, що я залишаюся живим.

Джером каже:

— Викладайте.

Ходжес викладає і завершує розмову, не прощаючись. Він опускає телефон у кишеню штанів, туди, де лежить чохол для окулярів Холлі.

З-за рогу з креном вилітає пожежна машина, позаду неї два поліцейські автомобілі. Вони мчать повз Похоронний салон Соумса, де тепер уже стоять на хіднику розпорядник і священик, який вів службу по Елізабет Вортон, прикриваючи собі очі дашками долонь від сонця і палаючої машини.

У Ходжеса попереду багато балачок, але є дещо важливіше, що треба найперше зробити. Він скидає з себе піджак, опускається навколішки й накриває руку в риштаку. Він відчуває, як сльози печуть йому очі, й силою заганяє їх назад. Поплакати він зможе пізніше. Наразі сльози не вписуються в ту історію, яку він мусить розповісти.

Копи — двоє молодих хлопців, які їздять соло — вилазять зі своїх машин. Ходжес їх не знає.

— Офіцери! — гукає він.

— Мусимо попрохати вас очистити цю місцину, сер, — каже один з них, — але якщо ви були цьому свідком… — Він показує рукою на палаючі рештки «Тойоти», — я хочу, щоб ви залишалися поблизу, щоб хтось міг вас допитати.

— Я не тільки це бачив, я мусив перебувати в цій машині. — Ходжес дістає портмоне й розкриває, показуючи свою поліцейську ідентифікаційну картку, перекреслену червоним штампом ПЕНСІОНЕР. — Ще до минулої осені моїм партнером був Піт Гантлі. Вам варто йому найближчим часом зателефонувати.

вернуться

283

«Craigslist» — започаткований 1995 р. Крегом Ньюмарком у Сан-Франциско аматорський веб-сайт різноманітних оголошень, який зараз обслуговує понад 70 країн.