Читач цих біографічних нарисів, мабуть, чекає розповіді ще про один бік монастирського життя Кнехта — про релігійний. Ми не можемо сказати про це чогось певного, хіба що висловимо кілька обережних здогадів. У Маріафельсі Кнехт не тільки міг ближче зіткнутися з релігією, з щоденною практикою християнства, а й таки зіткнувся з нею — ми добре бачимо це з багатьох пізніших його висловів і з усієї його поведінки; проте на питання, чи він став там християнином, а якщо став, то до якої міри, ми не беремося відповісти, ця сфера лишається неприступною для нашого дослідження. Крім звичайної для касталійця поваги до кожної релігії, він мав у собі якусь шанобливість — ми б її назвали побожною; ще в школах, а особливо вивчаючи церковну музику, він дістав добрі знання про християнське вчення та його класичні форми, насамперед про таїнство меси і про обряд літургії. Тепер же, в бенедиктинців, він з подивом і пошаною познайомився з живою релігією, досі відомою йому лише теоретично й історично, побував на багатьох службах божих, а коли ще й прочитав деякі праці отця Якоба й відчув на собі вплив його розмов, перед ним остаточно вималювався феномен цього Християнства, яке протягом сторіч стільки разів проголошували несучасним і пережитим, застарілим і закостенілим і яке щоразу, припавши до своїх джерел, все ж таки обновлялося, знов лишало позад себе те, що вчора начебто було сучасним і всепереможним. Він не дуже й заперечував, коли йому доводилося знов і знов вислухувати думку отця Якоба, що, можливо, й сама касталійська культура — тільки пізній, недовговічний, секуляризований варіант християнськоєвропейської культури і свого часу вона знов розчиниться в тій культурі й перестане існувати. Хай буде так, сказав якось Кнехт святому отцеві, але все ж таки його місце в Касталії, він має служити касталійській, а не бенедиктинській ієрархії, працювати в ній, вкладати в працю весь свій хист і своє вміння, не думаючи про те, чи ієрархія, до якої він належить, претендує на вічне чи лише на тимчасове існування, перехід в іншу віру для нього був би тільки ганебною втечею. Так колись і шановний Йоганн Альбрехт Бенгель служив малій, минущій церкві, не забуваючи водночас прислужитися й вічному. Побожність, тобто пронизане вірою служіння і вірність аж до самопожертви, можлива в кожній релігії і на кожному ступені, і єдиною дійсною мірою щирості й вартості кожної особистої побожності може бути лише це служіння й ця вірність.

Одного разу, коли Кнехт прожив уже серед святих отців майже два роки, в монастирі з’явився гість, якого обачно тримали на відстані від нього, пильнуючи, щоб у них не трапилось нагоди навіть для побіжного знайомства. Це зацікавило Кнехта, і, хоч незнайомець пробув у монастирі всього кілька днів, він почав приглядатися до нього й робити різні припущення. Духовне вбрання незнайомця здалося Кнехтові маскарадом.

Невідомий кілька разів довго розмовляв за зачиненими дверима з абатом, а особливо з отцем Якобом, часто приймав кур’єрів і відсилав їх назад. Кнехт знав, принаймні з чуток, про політичні зв’язки й традиції монастиря, і вирішив, що то був або високий державний діяч, який з’явився до Маріафельса з таємною місією, або ж володар, що подорожував інкогніто. Розмірковуючи над своїми спостереженнями, він пригадав, що й раніше в монастирі часом з’являлися відвідувачі, які тепер, коли він задумався над цим, теж почали здаватися йому таємничими й незвичайними. Це, в свою чергу, нагадало Йозефові начальника «поліції», привітного пана Дюбуа, та його прохання завжди звертати увагу саме на такі події в монастирі, і хоч він і досі не відчував ні бажання, ні покликання до таких звітів, усе ж сумління нагадало йому, що він давно вже не писав цьому зичливому чоловікові і, мабуть, дуже розчарував його. Він написав довгого листа, спробував пояснити свою мовчанку, а щоб лист не був простою відпискою, розповів дещо про своє спілкування з отцем Якобом. Він навіть не здогадувався, скільки людей і як уважно читали в Кастилії його листа.

Першого разу Кнехт прожив у монастирі два роки; на той час, про який тут мовиться, йому йшов тридцять сьомий рік. Наприкінці тих двох років, десь через два місяці після того, як він послав довгого листа панові Дюбуа, якось уранці його покликали до абатової приймальні. Він подумав, що привітний чернець захотів побалакати про китайські премудрощі, і негайно пішов засвідчити йому свою пошану. Отець Гервасій рушив йому назустріч з якимось листом у руках.

— Мені випала честь, вельмишановний, передати вам приємну звістку, — весело, з добродушною зичливістю мовив він і зразу ж перейшов на іронічний, дражливий тон, що запанував між ними як вияв ще не зовсім усталених дружніх стосунків між духовним та касталійським орденами і, власне, був витвором отця Якоба. — Але ж молодець ваш Magister Ludi! Вміє писати листи! Мені він, бозначому, написав латиною, — у вас, касталійців, ніколи до пуття не втямиш, чи ви дуже ввічливі, чи глузуєте, чи хочете виявити свою пошану, чи повчаєте. Отже, шановний dominus[37] написав мені латиною, та ще й такою латиною, якою тепер уже ніхто не володіє в усьому нашому ордені, хіба що за винятком отця Якоба. Вона ніби вийшла із школи самого Ціцерона, але її присмачено добре відміряною пучкою церковної латини, знову ж таки невідомо, з якою метою: чи ця присмака наївно задумана як принада для нашої попівської братії, чи це ознака іронії, чи вона просто з’явилася з нестримної потреби грати, стилізувати й декорувати. Так от, високоповажний Магістр Гри пише мені: вони там вважають, що з вами бажано було б побачитись, обняти вас і перевірити, чи, бува, не підточило таке довге перебування серед нас, напівварварів, вашої моралі і вашого стилю. Словом, якщо я правильно зрозумів і витлумачив цей довгий літературний шедевр, вам дають відпустку, а мене просять відіслати свого гостя на невизначений термін до рідного йому Вальдцеля, проте не назовсім, ваше скоре повернення, оскільки воно, здається, нам бажане, цілком відповідає і намірам вашого начальства. Вибачте мені, але я неспроможний передати належним чином усі тонкощі цього листа, та Магістр Томас навряд чи й сподівається цього від мене. А цю цидулку мені доручено передати вам. Більше я вас не затримую, вирішуйте, чи ви їдете і коли їдете. Нам бракуватиме вас, любий, і якщо ви надто довго затримаєтесь, ми заявимо про свої претензії вашому начальству.

У листі, який абат передав Кнехтові, Колегія коротко повідомляла його, що для відпочинку й для наради з керівництвом йому надають відпустку і найближчим часом чекають на нього у Вальдцелі. Курс Гри для початківців він може не доводити до кінця, хіба що абат наполягатиме на його закінченні. Колишній Магістр музики передає йому вітання. Ці останні слова здивували й насторожили Йозефа: чого це раптом авторові листа, Магістрові Гри, доручили передати це вітання, не зовсім доречне в такому офіційному посланні? Мабуть, відбулася конференція всіх Колегій з участю й тих Магістрів, що вже пішли з своїх посад. Ну що ж, його не обходили ті конференції та їхні ухвали; але вітання Магістра музики викликало в ньому якесь дивне почуття, воно прозвучало незвичайно тепло, справді подружньому. Байдуже, що там обговорювали на тій конференції, проте вітання, передане в листі, свідчило, що керівництво Провінції при цій нагоді щось казало й про нього, Йозефа Кнехта. Може, на нього чекає нове доручення? Може, його відкличуть з Маріафельса? Чи це буде підвищення, чи, навпаки, пониження? Але ж у листі мовилося тільки про відпустку. Так, відпусткою він щиро тішився і найкраще поїхав би завтра ж таки вранці. Та треба ж хоч попрощатися з учнями й дати їм завдання на той час, що його не буде. Мабуть, Антона дуже зажурить його від’їзд. І з декотрими святими отцями він повинен попрощатися особисто. Раптом він згадав отця Якоба і сам трохи здивувався, відчувши, як посмутніла його душа, — це була певна ознака того, що він прихилився серцем до Маріафельса дужче, ніж йому здавалося. Тут йому бракувало багато чого з того, до чого він звик і що цінував, і через це, а також через те, що здалека, з чужини, Касталія здавалася йому ще кращою, цієї миті він виразно усвідомив: в особі отця Якоба він здобув щось незамінне, чого йому вже бракуватиме в Касталії. І тепер він збагнув краще, ніж досі, що пізнав, чого навчився в монастирі, і його заполонило почуття радості й надії від думки про поїздку до Вальдцеля, про зустріч з друзями, про Гру в бісер, про канікули, і це почуття було б набагато менше, якби не певність, що він знов повернеться в Маріафельс.